З початку 2019 року у Дрогобичі було запроваджено нову традицію – повідомляти з вежі ратуші музичним супроводом про народження нового дрогобичанина. І цим задумом Дрогобич встиг вирізнитися з-поміж інших міст і про це написали та зняли сюжети чимало ЗМІ. Але які ще у нас були «дрогобицькі традиції»? Спеціально для Вас ми коротко назбирали кілька цікавих фактів:
«Соляні топки з квітів»
Після завершення будівництва нової ратуші (у 1929) році було запроваджено висаджувати при її головному вході квіткової клумби – коронований герб Дрогобича з дев’ятьма бочечками солі. Надіємося, цю квіткову традицію відновлять і вона знову стане частиною нашої буденності. Адже погодьтеся, це тішитиме око мешканцю та туристу!
Фото ФБ/Анатолій Задерецький
«Крутити ратуш(у)»
Так колись називали традиційний прогулянку навколо Дрогобицької ратуші. Старожили стверджують, що це було «явище 60-70х рр..». Як що чули про це більше і знаєте – пишіть. Що цікаво, ще кілька років тому була недовготривала традиція, коли «крутив ратушу» лімузин із нареченими, який робив за годинниковою стрілкою кілька кіл. А Ви пам’ятаєте це?
«Франко про соляну традицію Дрогобича: кара за страчену дівочу честь»
Що вже й говорити про сумну долю тих дівчат, котрі дали волю нерозважливій любові; їх ждала ганьба перед цілою громадою, декуди на зарінку за церквою або коло корчми били їх прилюдно шнурами від дзвонів, котрі перед тим на кілька день намочені були в соляній ропі (Дрогобич)». /1882/
Ось Вам і «соляна традиція» Дрогобича!
«Вогняна присяга»
На початку вул. Ю.Дрогобича колись стояла кругла кам'яна колона зі скульптурою святого Флоріана – покровителя пожежників, а поруч була міська громадська криниця (викопана у 1451), з якої брали воду для гасіння пожеж. Відомо, що біля колони дрогобицькі вогнеборці колись складали присяги та опікувалися нею. До речі, ще у 1863 році в Дрогобичі засновано добровільну пожежну охорону. Вона була закладена нотаріусом д-ром Блажовським. Скульптуру з колоною знищила радянська влада міста у 80-х роках ХХ ст.
«Порохи, які кличуть дощі»
Тут вирішили взяти цитату дрогобицького письменника Анджея Хцюка (1920-1978), який описав колорит міста свого часу. Наприклад:
У Дрогобичі влітку завжди було повно куряви на дорозі – пороху, говорилося в Галичині. Асфальт і бруківка лежали лише на кількох важливих вулицях. Усі мешканці – це майже належало до ритуалу – посміювалися з маґістрату, що поливає вулиці водою хіба перед дощем. Якщо у місто виїжджали пузаті сикавки, запряжені кіньми, це вважалося за непомильну ознаку наближення дощу». (переклад Н.Римської).
Над дрогобицьким магістратом за його «діяння» досить часто журналісти традиційно піджартовували та називали у газетних матеріалах «Святим»! Це як би зараз сказати: «Свята міська рада»! Та чи «свята»?
«Пани зліва, а пані справа»
Вже давно містом ходить відома легенда про колишню вулицю Панську, нинішню Шевченка, де, мовляв, була традиція, що пані йшли одним боком вулиці, а пани іншим. З поч. ХХ ст. вулиця стала традиційним місцем для прогулянок, зустрічей та побачень. І коли нею йшли, то намагалися одягти найкращий одяг, аби «показати себе». У міжвоєнний час вулицю навіть називали «вулиця купідончиків», як писали тоді, бо тут досить часто можна зустріти пари, які тримаються за руки. Що ж, ця традиція тут не перевелася і дотепер. У 1938 році у Львові в газеті «Хвіля» писали, що Дрогобич – це місто, де на вулиці Міцкевича (вул. Шевченка ще називали «корзо») по лівій стороні спацерують католики, а по правій – євреї.
Гаївка про Зельмана
Не одне покоління у Дрогобичі виконувалася відома гаївка «Їде, їде, Зельман…». Зельмана Вольфовича (†1757) разом із його сином Лейбою називають «деспотами люду» (див. Dodatek tygodniowy do «Gazety Lwowskiej».1868.18 lipca. № 29.S.148). Мешкав Зельман у місті у XVIII ст. (будинок був на площі Ринок) і саме з ним пов’язана наймістичніша міська легенда і про нього, думаю, не чув лише лінивий. Позаяк його називали не те чаклуном, а не те упирем та великим лиходієм. Кажуть, що дрогобичани не одну добу чекали приїзду цього лиходія, аби увійти на свято до своєї церкви, адже він її, начебто, орендував та зачиняв умисно на великі свята. Тому дрогобичани стали на шляхах, що вели до міста, виглядали його приїзду (кажуть, по кілька днів). Й коли Зельман нарешті їхав, то люди радісно мовили: «Їде, їде Зельман…». З чого, начебто, й народилася ця відома співанка-гаївка. Зельмана, за переказами, втопили в озері при церкві Св.Юра, перед тим всадивши осикові кілки. Правда, в Дрогобичі, мені траплялося чути і вислів «Ти, як Зельман», а коли перепитав у людини, яка це сказала, що це означає, то вона знизала плечима і відповіла «що так говорила ще її бабця».
«У пошуках монети»
Ще цікаву традицію знаходимо у книзі Романа Горака «Дрогобич – місто юності Івана Франка». Цитуємо:
Перед церквою Святої Параскеви мандрівники, які в'їздили в Дрогобич з Нагуєвич та Ясениці-Сільної, зупинялися й дякували Богові за щасливе прибуття в місто. Це вже був звичай. Була також прикмета, що якщо коло церкви при в'їзді в місто знайти дрібну монету, то прибулому поведеться добре. Добре піде торг і все інше. Чи правда це, чи тільки прикмета, але коли на возі їхали діти, то злазили коло церкви й нишпорили за тим грошем».
Тут слід додати, що Св. Параскеву вважали покровителькою торгівлі.
До слова, у Дрогобичі традиційно деякі школи зустрічають після випускного перший схід сонця на «горі Катюша», а дехто це робить взагалі на «Стрийському мості».
У наш час запроваджують й інші нові традиції, зокрема гастрономічні, пов’язані із сіллю. Особливо, кава та пляцок зі сіллю, котрі вже стала візитівкою нашого міста! А хтось запроваджує ще новіші традиції: освідчується коханій на вежі ратуші. Чи потирає «на щастя», аби успішно скласти сесію, книги на пам’ятнику Юрієві Дрогобичу.
А які «традиції» ще знаєте Ви?
Олег Стецюк