Дрогобичанка Марта Давидова вже понад рік живе в очікуванні й боротьбі. Коли в жовтні минулого року у військкоматі їй зачитали офіційне сповіщення, що її чоловік Андрій вважається зниклим безвісти, її світ перевернувся.
"Я отримала квиток у пекло", – згадує вона той день. Але вона не здалася, натомість знайшла в собі сили не лише боротися за Андрія, а й за всіх українських військових, які зникли безвісти в боях за Україну.
Історію дрогобичанки розповідає місцеве видання ДрогМедіа.
Як це почалося
Андрій Давидов був мобілізований у липні 2024 року. Лише 1 жовтня Марта дізналась, що він служить у 157 бригаді на напрямку Цукорине-Очеретине, а 2 жовтня зв'язок між подружжям обірвався.
Жінка не сиділа склавши руки. Почала обдзвонювати госпіталі Дніпра, Києва, Запоріжжя, Харкова, моніторила соцмережі, писала у пошукових групах. Завдяки пораненому побратимові Андрія вона отримала номер телефону заступника командира.
Через два тижні регулярних візитів до військкомату їй передзвонили і попросили прийти. Там їй офіційно вручили сповіщення про те, що її чоловік зник безвісти.
Нова сім'я – спільнота 157-ї ОМБР
Ще до офіційного сповіщення Марта почала писати в соцмережі- там уже створилося ціле об'єднання сімей зниклих безвісти військових з 157-ї ОМБР. Це дружини, матері, діти, сестри.
Завдяки цій спільноті Марта дізналась від двох евакуйованих військових, що на момент їхньої евакуації Андрій і його товариш Дмитро були живі. Це дає їй надію. "Я кожен день йому пишу, – розповідає Марта. – Я щодня молюся, закриваю очі й завжди його подумки обіймаю. Завжди".
Від болю до дії
Марта вирішила боротися. Спочатку вона їздила на акцію в підтримку безвісти зниклих в інші міста. відтак, за підтримки Аліни Власенко (ГР "ЗВІЛЬНИТИ ВСІХ") та Олександра (ГО "СТАЛЕВА ГВАРДІЯ") вона почала організовувати мирні акції в Дрогобичі.
"Хто буде за наших рідних боротись краще ніж ми самі?" – цей принцип став її девізом. Вона переконана, що про зниклих захисників треба говорити на весь голос, адже вони самі себе захистити не можуть.
Щомісячні акції в Дрогобичі
Зараз сім'ї безвісти зниклих та полонених організовують щомісячні мирні акції в останню неділю місяця. Вони почали біля пам'ятника Шевченкові, потім місце змінювалось, але люди щоразу приходили. Марта наголошує: це не мітинг і не протест, а спосіб нагадати суспільству, що є люди, які зникли два, три роки, а то й більше.
"Багато людей бояться виходити з фотографіями – щоб не нашкодити, – пояснює вона. – Але в світі нових технологій це вже не має сенсу. Розпізнати людину можна практично скрізь. Саме тому військові частини засекречують спеціальності, а не прізвища".
Сім'ї часто відвідують акції в Києві, Львові, Стрию, Долині, Трускавці. Географія розширюється.
Про повагу й байдужість
Марта називає головне послання акцій: родичі безвісти зниклих не просять грошей і не вимагають ніяких політичних рішень. Вони просять уваги й поваги.
"Невже ці хлопці не хотіли б бути поруч із рідними? Гуляти своїм містом, сидіти у своїх улюблених кав'ярнях?" – питає вона перехожих. "А як ви зможете їм у вічі дивитися, коли вони повернуться, якщо просто проходили повз їхніх матерів і дружин?"
На останній акції вона звернулась: "Це не складно – зупинитися на кілька секунд, просто подивитись, вшанувати. Ми не просимо грошей – лише уваги. Бо байдужість болить. Ми не хочемо жалю, ми хочемо пошани. Бо коли людина просто стоїть поруч, мовчки – це вже підтримка", – каже Марта.
Для жінки кожна акція – це спосіб залишити в серці міста пам'ять про тих, хто ще не повернувся. І кожного дня вона пише чоловікові, надіючись на те, що одного дня він прочитає ці послання – живим.