Історична подія: відчайдух Михайло Герляк у 1990 році вперше вивісив синьо-жовтий прапор у Дрогобичі

Незадовго до Дня Державного Прапора і ювілею Незалежності України редакція сайту «03244.com.ua» дізналася про цікавий факт, що у нашому місті мешкає чоловік, який у часи СРСР, на початках національного відродження України, не побоявся вивісити на дрогобицькій ратуші заборонений тоді синьо-жовтий прапор. Унікальний факт зацікавив редакцію сайту, тож ми вирішили зустрітися з цим відчайдухом. Герой виявився дуже приємним і скромним співрозмовником. Це підприємець Михайло Петрович ГЕРЛЯК.

- Пане Михайле, давайте познайомимося. Розкажіть про себе…

- Народився у селі Сторона Дрогобицького району. Після закінчення сільської школи здобув освіту у Підбузькому профтехучилищі за спеціальністю «Електрик». Працював на Дрогобицькому долотному заводі, у трускавецькому санаторії «Янтар», на заводі продтоварів. У скрутні часи, як і багато інших наших краян, їздив на заробітки. Зараз – підприємець, займаюся власною справою вже 17 років.

Разом із дружиною Тетяною виховали двох дітей – дочку Наталію та сина Тараса. Вони народилися якраз у період національного і духовного відродження – кінець 80-х – початок 90-х років минулого століття. Я тоді був активним учасником мітингів, акцій, факельної ходи, відкриття зачинених владою храмів.

Фото з особистого архіву Михайла Герляка

Дружина хвилювалася, адже то були часи СРСР, казала:

Михайле, у нас малі діти, а ти політикою замаєшся. Вважай, бо ще, не дай, Боже, посадять!» А в людей тоді було надзвичайне піднесення: ми хотіли вільної України, відновлення Греко-Католицької Церкви!

- А як сталося, що саме Вам довелося вивішувати на ратуші синьо-жовтий прапор?

- Було це у 1990 році. Уже відбулися вибори Дрогобицької міської ради першого демократичного скликання. На площі Ринок відбувалося кількатисячне віче, під час якого активіст Михайло Мороз запропонував вивісити на ратуші синьо-жовтий прапор, щоб новообрані депутати стали до роботи під національним стягом. Але приміщення ратуші було зачиненим.

Тоді пан Мороз запропонував принести довгу драбину. Допомагали йому ми з братом Богданом. Ту драбину несли аж з вулиці Бориславської. Поставили її з північного боку ратуші, вперли до балкону кабінету першого секретаря міському Компартії.

Але хто почепить прапор? Людей було багато, та особливого бажання лізти на драбину присутні не виявляли. Я тоді кажу:

Пане Михайло, дайте мені прапор!» Піднявся нагору, прикріпив його, поцілував, і вигукнув: «Слава Україні!»

І так наше знамено висіло деякий час. Ніхто не наважився його зняти, хоч над іншим входом до ратуші ще був прапор УРСР. Згодом новообрані депутати провели історичну сесію. Усі знають, що міська рада на чолі з Мирославом Глубішем проголосувала за підняття над ратушею національного прапора, і 2 квітня 1990 року він замайорів над усім містом. А про той факт, як ми з Михайлом Морозом вивісили синьо-жовтий стяг на балконі тодішнього першого секретаря міському партії О.Радзієвського, ніхто й не згадує…

- Не боялися, що Вас переслідуватимуть правоохоронні органи?

- Як не дивно, мене не переслідували. Лише під виглядом журналістів кілька разів підходили невідомі люди і нібито для статті ретельно усе випитували…

Я тоді був молодий, запальний. Про погане не думалося. Зрештою, не боявся, бо коли був малим, у селі разом із братами вивісили синьо-жовті прапори високо на стовпі та на школі. Шуму тоді наробили! У такому дусі нас виховували з дитинства.

- Очевидно, національну свідомість Вам прищеплювали батьки?

- Мого діда вивезли до Сибіру через те, що син був у «бандерівцях», вуйко загинув від рук енкаведистів. Батько теж був націоналістом. Пам’ятаю, як він часто застерігав нас малих: «Тут бавитися не можна, а тут їхати не можна, бо на цьому місці наші брати поховані». Такі місця були чимось позначені, або на них стояв непримітний хрест.

А вже згодом тато разом із побратимами по лісах відкопували полеглих повстанців, хоронили їх і насипали високі могили.

- Чому Ви не пішли в політику?

- До мене зверталися представники різних партій, пропонували балотуватися від них у депутати. Запрошень справді було багато. Я відмовився, бо не хотів вступати до жодної партії. І хоч мій побратим Михайло Мороз не раз пропонував зафіксувати той факт, що саме я тоді не побоявся вивісити синьо-жовтий прапор на ратуші, мені зовсім не хотілося слави. Бо вважав тоді, і зараз також переконаний, що робив це просто за покликом серця, поривом душі…

- Наша держава святкує 30 років Незалежності. Якою Ви собі уявляли Україну тоді, і чи справдилися мрії? Чи не звучать у душі нотки розчарування?

- Усі ми люди, і нам властиво і розчаровуватися, і радіти. Я тішуся, що мої діти та онуки живуть у незалежній Україні. Дякувати Богові, маю свій бізнес. Не жаліюся на долю, бо переконаний: якщо хочеш щось мати – треба працювати.

Прикро лише, що наш народ ніяк не може обрати достойну владу. Не хочемо підтримувати своїх, патріотів, християн… А чи будуть дбати за Україну колишні комсомольці – діти комуністів? Напевно, що ні.

На жаль, ми не обрали президентом В’ячеслава Чорновола, не вберегли його. При владі залишилися комуністи. Тому так довго і топчемося на місці.

Але помаленьку, з Божою допомогою, Українська держава все ж піднімається. Не так швидко, як би хотілося, та все ж зміни відбуваються! Після Революції Гідності та війни на сході ми нарешті почали шанувати державні символи, вишиванку… Хіба українську мову теперішні можновладці не дуже шанують – російська їм ближча. Але вже й колишні комсомольці потрохи починають розмовляти українською. Ось таке моє бачення.

- Михайле Петровичу, що б Ви побажали українцям з нагоди Дня Державного Прапора та ювілею Незалежності?

- Побажав би, щоб наша Україна процвітала. Щоб наш прапор і мову чиновники й депутати шанували не тільки для того, щоб залишатися при владі, а щоб це було у них в серці. Щоб вони думали українською, переживали за своє, за нашу хату, за наше українське гніздо... Цього ще нема, але дуже хочеться. Маємо вірити у краще майбутнє і долучатися до змін.

Ярослав Грицик

Світлини Я.Грицика та з архіву М.Герляка